Lamentations 4

Як той, хто вдає божевільного, ки́дає і́скри, стрі́ли та смерть, 1так і люди́на, що обманює друга свого та каже: „Таж це́ я жартую!“ 2З браку дров огонь гасне, а без пліткаря́ мовкне сварка. 3Вугі́лля для жару, а дро́ва огне́ві, а люди́на сварли́ва — щоб сварку розпа́лювати. 4Слова́ обмо́вника — мов ті присма́ки, й у нутро́ живота вони схо́дять. 5Як срі́бло з жу́желицею, на горшкові накла́дене, так полу́м'яні уста, а серце лихе, — 6устами своїми маску́ється ворог, і ховає оману в своє́му нутрі́: 7коли він говорить лагі́дно — не вір ти йому, бо в серці його сім оги́д! 8Як нена́висть прикрита ома́ною, — її зло відкривається в зборі. 9Хто яму копа́є, той в неї впаде́, а хто ко́тить камі́ння — на нього воно поверта́ється. 10Брехливий язик нена́видить своїх ути́скуваних, і уста гладе́нькі до згуби прова́дять.

12

13Не вихва́люйся за́втрашнім днем, бо не знаєш, що день той поро́дить. 14Нехай інший тебе вихваля́є, а не уста твої, чужий, а не губи твої. 15Камі́ння — тяга́р, і пісок — важка річ, та гнів нерозумного тяжчий від них від обох. 16Лютість — жорстокість, а гнів — то зато́плення, та хто перед заздрістю всто́їть? 17Ліпше відкрите карта́ння, ніж таємна любов. 18Побої коханого вірність показують, а в нена́висника поцілу́нки числе́нні. 19Сита душа топче й мед щільнико́вий, а голодній душі все гірке́ — то солодке. 20Як птах, що гніздо́ своє кинув, так і люди́на, що з місця свого мандру́є. 21Олива й кадило поті́шують серце, і солодкий нам друг за душевну пораду. 22Друга свого й друга батька свого не кидай, а в дім брата свого не прихо́дь в день нещастя свого́, — ліпший сусіда близьки́й за далекого брата!